НЕЗРИ́МИЙ, а, е. Якого не можна побачити, неприступний для зору при певних умовах, у певний момент; невидимий. Зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати (Шевч., І, 1963, 244); Незримі і недосяжні для вас, вони [бактерії] дні й ночі, кождої хвилини облягають, точать, заповнюють вас (Фр., IV, 1950, 131); Між чорних віт незримих вистукує [дятел] до рими на сосні (Гонч., Вибр., 1959, 222); // у знач. ім. незри́ме, мого, с. Те, чого не можна побачити, що неприступне для зору. Їм [декабристам], віщим, видиться незриме Крізь даль засніжених долин (Рильський, III, 1961, 33); // Зовні непомітний, але дія, вплив і т. ін. якого відчувається; прихований. Розповідав про своє життя Недокус, мов сплітав мою душу зі своєю незримими нитками (Збан., Малин/ дзвін, 1958, 138); От те ж саме чоло, ті ж самі очі, ріденькі вуса, гостре підборіддя, — але дух смерті поклав уже свою незриму печать на це обличчя (Хотк., І, 1966, 132); // Якого не можна осягнути, пояснити; таємничий, невідомий. Я йшов стривожений, безтямний, німий. Буцім якась незрима сила гнала мене наперед (Фр., II, 1950, 92); // Який проходить, відбувається, діє і т. ін. непомітно. Гудків вечірні звуки, хвилин незримий біг, твої покірні руки, огонь очей твоїх (Сос., II, 1958, 29).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 322.