НЕЗДІ́БНИЙ, а, е.

1. Який не має здібностей, природного обдарування. — Він дуже нездібний, він ніяк не міг вивчитися [грати], навіть знаючи, що ця скрипка чарівна (Ів., Вел. очі, 1956, 47).

2. до чого, з інфін. Який не має якостей, властивостей, необхідних для чого-небудь. Хоч нездібний до публічної служби, він проте не був зовсім сліпий (Фр., IV, 1950, 236); // Неспроможний робити, виконувати що-небудь. Усвідомлення, що такий… такий… шмаркач навіть говорити з ним не хоче, так приголомшило Йосифа, що він став.. нездібний ні рухатись, ні думати (Вільде, Сестри.., 1958, 153).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 316.