НЕЗА́ТИ́ШНО. Присл. до незати́шни́й 2, 3. Серед веселого гурту жильців будинку жила [Лукина] невесело і незатишно, доживала віку (Вол., Місячне срібло, 1961, 327); Тьмяно освітлена кімната виглядала незатишно й похмуро (Дмит., Наречена, 1959, 181); // у знач. присудк. сл. Ярославові раптом стало вітряно й незатишно на душі (Мушк., День.., 1967, 154); В кімнаті з необклеєними дерев’яними стінами було якось незатишно, темно (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 109).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 310.