НЕДОЧУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НЕДОЧУ́ТИ, у́ю, у́єш, док.

1. тільки недок., неперех. Погано чути, бути глухуватим. — Добрий день вам, отче! — сказала [пані] голосно, знаючи, що о. Нестор троха [трохи] недочуває (Фр., VII, 1951, 36); — Ти що, недочувати вже на старості літ почав? (Смолич, Мир.., 1958, 65).

2. перех. і без додатка. Погано чути сказане, не чути всього. Роман і зараз недочув дівочого слова (Стельмах, Хліб.., 1959, 480); Рипнули двері, увійшла Антоніна. — Місто якесь забрали, та недочула (Довж., І, 1958, 330).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 302.