НЕДОСТО́ЙНИЙ, а, е.

1. чого, з інфін. Який не заслуговує на щось, не вартий чого-небудь. Я недостойна жити на світі божому; мені не можна бути з людьми!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 451); Марта не глузувала, й тіні кепкування не почулося в її словах. Навіть цього почуття був недостойний Гурій Комаренко (Собко, Срібний корабель, 1961, 201); // Який принижує чию-небудь гідність, несумісний з чиїмось достоїнством. Він пояснив Маслюку, що зазнайство і брутальність недостойні радянського громадянина (Багмут, Щасл. день.., 1951, 69).

2. Який не має потрібних позитивних якостей, не заслуговує на повагу; непорядний, безчесний. [Вася:] Перед вами стоїть самий недостойний чоловік… (Корн., І,1955,168); // у знач. ім. недосто́йний, ного, ч. Непорядна людина. Поміч достойному — Силу дає. А недостойного — Поміч псує (Мас., Побратими, 1950, 50); // Який виражає або свідчить про чиюсь непорядність. Всі наймички кинулись за табунщиком, щоб покарати його за недостойну витівку (Добр., Очак. розмир, 1965, 188); // заст. Уживається для навмисного самоприниження, щоб тим самим виразити, підкреслити повагу, ввічливе ставлення до співбесідника. [Печариця:] Василь Трохимович!.. Робіть зо мною що хочете, тілько не лишіть Ганну Васильовну [Василівну] своєю жоною назвати, себе, недостойного, вашим зятем мати! (Мирний, V, 1955, 171).

3. Який не відповідає певному призначенню, певній ролі і т. ін.; непідходящий. — Молоко ще на губах не висохло..! — кричав старий Бовдюг, явно незадоволений цією недостойною кандидатурою (Довж., І, 1958, 233).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 300.