НЕДО́ЛЮДОК, дка, ч., зневажл. Той, хто не гідний звання людини через свої потворні дії та вчинки. — Занапастили дитину нашу, занапастили… пішла в найми, як і людські діти… та недолюдок той, пан з Бобрика… звів її… (Коцюб., І, 1955, 144); Озирнувся я і бачу: Лука Безрукий. Хто у нас не знає цього п’яного недолюдка! (Жур., Опов., 1956, 186); // Жорстока людина, кат. Здавалось, караюча рука здіймалась над вигорілим степом, і мерзенні недолюдки в чорних мундирах лякливо поглядали на схід (Багмут, Опов., 1959, 85); // Уживається у звертанні як лайливе слово. — Ага, ви гадаєте, погані недолюдки, що ми вам скоримось, повіримо, що ви тут навіки? (Ів., Таємниця, 1959, 119).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 294.