НЕВІ́РА, и.

1. ж. Відсутність віри, упевненості, переконаності в чому-небудь. Вона замовкла, бувши непевна, чи треба знову говорити про свою невіру в успіх (Головко, II, 1957, 470); Представники антинародних течій прагнули використати поетичне слово для проповіді індивідуалізму, занепадництва, невіри в перемогу соціалізму (Іст. укр. літ., II, 1956, 77).

2. ч. і ж., розм. Недовірлива, маловірна людина. Голодностепське будівництво.. стало реальною річчю навіть для найзапекліших невір (Ле, Міжгір’я, 1953, 152); Скільки в той час було невір, скептиків і просто ворогів, які твердили, що нічого не вийде у більшовиків (Цюпа, Україна.., 1960, 207).

3. ч., розм. Нехристиянин або той, хто не вірує в бога; безбожник. "Ріж! і бий! Мордуй невіру бусурмана!" Кричать [козаки] за муром (Шевч., І, 1963, 199); — Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому [Семенові] мати (Вас., І, 1959, 327); // Уживається як лайливе слово. Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тільки він заворушиться, то Тимко, що десь, невіра, притаївся в кущах, знову почне його чистити веслом (Тют., Вир, 1964, 257).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 265.