НЕВТІ́ШНИЙ, НЕУТІ́ШНИЙ, а, е.

1. Якого важко або неможливо втішити чим-небудь, заспокоїти. А дервіш усе сидить на тому ж місці, сумний, невтішний (Коцюб., II, 1955, 151); Море! о море, море розкішне, Втіш моє серце, серце невтішне! (Олесь, Вибр., 1958, 102); Він [джміль] .. притулився до землі, повернув голову набік і, охопивши її двома лапками, занив, заплакав, мов неутішне дитя (Стельмах, І, 1962, 525); // Надзвичайно сильний, великий своїм виявом. Сповнюється хата несподіваним невтішним риданням (Шиян, Баланда, 1957, 7); В невтішному горі схилилась над нею [могилою] Ольга Дмитрівна (Збан., Між .. людьми, 1955, 63).

2. Який не втішає, не радує, а засмучує; безрадісний, сумний. Скільки розставань, невтішних розлук, марних, не здійснених чекань пішло з цієї хати з вогнем і димом? (Довж., І, 1958, 325); [Зорін (проглядаючи зведення, проходить до кабінету):] Невтішний прогноз (Баш, П’єси, 1958, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 273.