НЕВИДЮ́ЩИЙ, а, е.

1. Який нічого не бачить; позбавлений зору; сліпий. Невидющий і убогий, З бідним гралом за плечем, Він, [кобзар] чвалає полохливо За малим поводирем (Щог., Поезії, 1958, 389); Гаряче повітря зі степу обвіяло Дьяконова, і сонце засліпило його, зробило на мить зовсім невидющим (Гончар, II, 1959, 293); // у знач. ім. невидю́щі, щих, мн. (одн. невидю́щий, щого, ч.; невидю́ща, щої, ж.). Людина, яка не бачить; сліпа людина. Він обережно взяв невидющу під руку.. і допоміг їй зійти на асфальт (Мушк., Серце.., 1962, 275); Господар пильним поглядом мов бачить гори й пущі, Де з потом, з кров’ю, з ранами прозріли невидющі (Мал., Листи.., 1961, 64).

2. Дуже темний, непроглядний. У дорозі зустріла його ніч, темна, невидюща (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 508); // Крізь який нічого не видно. — Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стіни німі, й вікна невидющі, — обізвалась мати (Н.-Лев., І, 1956, 604).

Невидю́щі о́чі — очі, що нічого не бачать; сліпі очі. Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче Невидющими очима, Мов сонце побачив (Шевч., II, 1963, 341).

3. Який нічого не помічає, неуважний (про погляд, зір). Він дивився замислено невидющим поглядом за Дніпро (Сміл., Сашко, 1954, 276); Юра сидів з напівнадягнутою панчохою і вдивлявся невидющим зором у непроглядну темінь ночі (Смолич, II, 1958, 88).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 257.