НЕВ’Я́НУЧИЙ, а, е.

1. Який зберігає свою свіжість, не в’яне, не засихає. Він подряпався на скелю за гвіздочками. Бо як Оленці за таку красну співанку не нарвати того ясного, нев’янучого, високогірного цвіту! (Турч., Зорі.., 1950, 373).

2. перен. Який з бігом часу не зникає. Всюди наче витає нев’янучий Галин образ (Гур., Осок. друзі, 1946, 5); Красуйся нині, ясночолий Київ, в усій своїй нев’янучій красі! (Тер., Серце.., 1962, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 275.