НАЩА́ДОК, дка, ч.

1. Людина стос. до своїх предків. Швиденько потім пан вибрав собі до двору двох хлопців, нащадків давніх козаків (Н.-Лев., І, 1956, 130); Не вінок поета, а корону українського королівства мріяв надіти на свою голову нащадок ерцгерцога (Стельмах, II, 1962, 47); * Образно. З величним спокоєм випливають із-за обрію, ніби з глибини віків, круторогі сірі воли — одомашнені нащадки могутніх степових турів (Гончар, Таврія, 1952, 34).

2. тільки мн. Люди майбутніх поколінь. По наших поемах і віршах через п’ятдесят, сто років нащадки будуть судити про людину нашої епохи (Мал., Думки.., 1959, 52); Далечінь стара У пам’яті нащадків не вмира, Новою розцвітаючи весною (Рильський, III, 1961, 214).

3. розм. Про сина, спадкоємця. Час од часу він [батько] вкривав то одного, то другого свого нащадка, що, притулившись один до одного, завмерли в солодких обіймах юнацького сну (Досв., Вибр., 1959, 92); Молодята з священним трепетом чекали нащадка (Дмитр., Наречена, 1959, 240).

4. розм. Майно, яке переходить після смерті його власника іншій особі; спадщина. [Демко:] Один змалку працює, у праці і помира, і дітям в нащадок зоставля одну тільки гірку працю… (Кроп., II, 1958, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 242.