НАРІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАРЕКТИ́, ечу́, ече́ш, док.

1. тільки недок., неперех., на кого — що, без додатка, із спол. сл. Висловлювати незадоволення ким-, чим-небудь, прикрість з приводу чогось; ремствувати, скаржитися. Христя почала плакати і нарікати на свою долю (Мирний, III, 1954, 240); Жінка не поділяла чоловікових поглядів і нарікала, сварилась (Коцюб., II, 1955, 135); Невістка нарікала на дорожнечу, що зростає з дня на день (Мак., Вибр., 1956„"381); Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей (Гончар, III, 1959, 307).

2. тільки недок., неперех., рідко. Те саме, що докоря́ти. Не вспів отець і мати за молодого сина подружжя поняти, — а зараз стане [син] хлібом-сіллю нарікати (Сл. Гр.).

3. перех., заст. Називати (у 1, 2 знач.). [Мелхола:] Твій батько звався Хусою і сина на честь йому я нарекла так само! (Л. Укр., III, 1952, 153); — Село своє нарекли [турбаївці] Чаплинкою на пам’ять про тих чаплів, що першими зустрілися їм у степу (Гончар, Таврія, 1952,199); А ме[ні] ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають (Шевч., І, 1963, 235); — Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою (Коцюб., І, 1955, 259); Вони [типографи] вже в Запоріжжі, В Каховці вже були, Розвідниками щастя їх люди нарекли (Нагн,, Вибр., 1957, 127).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 172.