НАРЯ́ДНИК, а, ч. Особа, яка наряджає, визначає роботу кому-небудь. Товпилися колгоспники, призначені нарядником на возовицю сіна (Шол., Підн. цілина, перекл. за ред. Хуторяна, 1940, 169); Цеховий комітет вирішує питання кращої організації праці майстрів, про звільнення від непотрібної роботи нормувальників і нарядників цеху (Роб. газ., 24.У 1962, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 181.