Про УКРЛІТ.ORG

наритники

НАРИ́ТНИКИ, ів, лін. (одн. нари́тник, а, ч.). Частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.). Пристало, як свині наритники (Укр.. присл.., 1955, 303); Явтух Наленикович обходить упряжку, поправляє перекрученого посторонка, вуздечку, пересуває наритника (Ю. Янов., II, 1954, 217); Кінь, провалившись у яму, поламав голоблю і порвав наритники (Панч, І, 1956, 249); — Ламп гасових тепер уже небагато треба, бо скрізь електрика пішла, от промкооперація й пустила гноти на шлеї, на наритники, на гужі!.. (Вишня, II, 1956, 57); * Образно. — Хай нам скажуть [угорці] спасибі, Хомо! Чи їм самим вискочити б з німецьких наритників? Та нізащо (Гончар, III, 1959, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 171.

вгору