НАПЛОДИ́ТИ, плоджу́, пло́диш, док., перех., розм.

1. Вивести, привести яку-небудь кількість (птахів, тварин, комах). — Он яку череду за кілька років [свиня] наплодила (Морд., І, 1958, 108); // Народити яку-небудь кількість. [Відьма:] Стоїть кутя на покуті, А в запічку діти. Наплодила, наводила. Та нема де діти (Шевч., II, 1963, 308); — Дай боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати (Смолич, Мир.., 1958, 55).

2. Розвести, виростити велику кількість когось, чогось. Породичавшись між собою, вони [Фальц і Фейн] стали Фальцфейнами, а наплодивши хмари овець, стали благородними (Гончар, Таврія, 1952, 141); // Дати можливість розмножитися, з’явитися кому-, чому-небудь у великій кількості (перев. шкідливому, небажаному). [Василь:] А то пак наплодили панства, намножили дуків, що не дають просвітку бідному чоловікові (Мирний, V, 1955, 98); — Наплодили пани економій і на свою, і на хазяйську голову (Стельмах, І, 1962, 48).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 153.