НАПА́М’ЯТЬ, присл. Із пам’яті, не дивлячись у текст. Марта напам’ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" (Мирний, IV, 1955, 344); Тарас Шевченко знав і любив твори Пушкіна, він охоче читав їх напам’ять своїм друзям (Рильський, III, 1955, 186).

Напа́м’ять зна́ти (ви́вчити) кого, що — дуже добре, до найменших дрібниць знати, вивчити кого-, що-небудь. Хаїма я незмінно заставав над книжкою, хоч він ту книжку знав уже напам’ять (Хотк., І, 1966, 156); Дідок був єдиний із працівників апарату [райкому партії], хто напам’ять знав усіх людей в районі (Збан., Переджнив’я, 1955, 233); [Неріса:] Певне вже й сусіди напам’ять вивчили оту промову про викуп мій (Л. Укр., III, 1952, 425).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 138.