НА́ДИТИ, джу, диш; наказ. сп. надь; недок., перех.

1. Приваблювати до себе, манити. Все, що бачив, надило його, але й пересичувало по короткім часі (Фр., III, 1950, 145); — Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть. (Гончар, Тронка, 1963, 60).

На́дити зір (о́чі) — приваблювати очі. Цвіла у серці квітка й надив очі знайомий, погляд (Коцюб., II, 1955,189).

2. Ловити рибу, приманюючи на що-небудь. Не надь, Рибалко молоденький. На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 77); Пробивши луночку між льодових полявин. На блешню надимо було ми окунів (Рильський, Поеми, 1957, 255).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 67.