НА́ДВО́Є, присл.

1. На дві частини; пополам. [Василь:] Домахо! Бачиш оцю соломинку́ От взяв у зуби, перекусив надвоє… (Кроп., II, 1958, 130); В лісі ворог, а до лісу зостається з кілька гін. Командир надвоє ділить, розділяє свій загін (Перв., І, 1958, 266); // рідко. У два рази; удвічі, удвоє. Стежка від озерця до хати неначе надвоє покоротшала (Вовчок, VI, 1956, 305).

2. перен., розм. Двозначно, непевно. Стеха б то йшла, та надвоє думала, зачим її з дітьми ведуть до губернатора? (Кв.-Осн., II, 1956, 149).

◊ На́дво́є ба́ба (ба́бка) ворожи́ла (гада́ла) див. ворожи́ти; Хоч на́дво́є перерви́ся (розірви́ся) — так багато роботи, що важко виконати одній людині. [Килина:] Ой, тітко, вдовиці — хоч надвоє розірвися!.. (Л. Укр., III, 1952, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 64.