НАВІ́ДЛІ, присл., діал.

1. Навідліг. [Панас:] Якби ж я його побив абощо… А то так тільки, мазнув його навідлі… (Кроп., І, 1958, 131); Щосили розмахнувши своїм довгим батогом, вартовий хльоснув хижака навідлі, і шуліка каменем звалився на суху землю (Досв., Гюлле, 1961, 61).

Наві́длі ки́дати і т. ін. — розмахнувшись, з силою кидати що-небудь від себе. Коли штани були готові, Вустя навідлі кинула їх братові (Гончар, Таврія, 1952, 234).

2. На певній відстані. Три сосни стоять — одна навідлі, інші двоє близенько в парі (Перв., Нова лірика, 1937, 208).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 32.