НАБУ́ХЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до набу́хнути. Бульвар Шевченка гомонить Про ту уже не дальню мить. Коли набухла соком зав’язь Плодами світ обагрянить (Воронько, Коли я.., 1962, 3); Земля.. лежала чорна, набухла водою, оголена і непривітна (Коз., Сальвія, 1959, 131).
2. у знач. прикм. Те саме, що набубня́вілий 2. Сніг розтав, дерева гуділи чорні, з набухлими бруньками (Донч., II, 1956, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 22.