НАБРЕСТИ́, еду́, еде́ш; мин. ч. набрі́в, набрела́, ло́; док., неперех., на кого-що, рідко перех., кого, що, розм. Бродячи, ходячи, наткнутися на кого-, що-небудь, опинитися перед ким-, чим-небудь. — Ішов я полями чистими та широкими — далі набрів діброву густу та красну (Вовчок, VI, 1956, 229); Зійшов [Грицько] на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться (Вас., І, 1959, 162); Одного разу Улянка набрела в лісі на щербатий глечик, який стояв під березою (Донч., Вибр., 1948, 262).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 19.