Про УКРЛІТ.ORG

наболілий

НАБОЛІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч..до наболі́ти. Максим мовчки пішов за водою, а вона, стогнучи, силувалася лягти вигідніше на твердій постелі, що давила до кості наболіле тіло (Фр., І, 1955, 185); Замість відповіді, Тетяна в останній раз зітхнула, і вилетіла душа легенькою парою з наболілих грудей (Л. Янов., І, 1959, 611.

2. у знач. прикм., перев. з сл. серце, душа і т. ін. Який багато пережив, зазнав горя. На лоні матері нашої природи відпочинемо ми наболілим серцем… (Мирний, IV, 1955, 315); Страшне, гарячкове рішення визрівало в її наболілій душі (Дмит., Розлука, 1957, 121).

3. у знач. прикм., перен. Давно назрілий, який вимагає невідкладного розв’язання. — Ви надзвичайно просто розв’язуєте наболіле питання експлуатаційного цеху (Донч., II, 1956, 335); // Який давно турбує, хвилює, вражає. Всі раптом заговорили, захвилювались, кожен висловлював своє наболіле горе (Цюпа, Назустріч.., 1958, 100); Хведь викладає свої наболілі думки (Горд., II, 1959, 168); // у знач. ім. наболі́ле, лого, с. Те, що найбільше турбує, хвилює, вражає. Токарі Дмитро Снігур, Карпо Пересада і старший майстер вели розмову про наболіле (Автом., Щастя.., 1959, 41); У Ганни було своє наболіле. Рідний брат її захряс у пияцтві (Вол., Місячне срібло, 1961, 179).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 18.

вгору