МУ́ЧЕНИК, а, ч.

1. Той, хто переносить або переніс муки, випробування. Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту — думу немудрую Про чеха святого. Великого мученика, Про славного Гуса! (Шевч., І, 1951, 264); Встануть мученики-браття. Встануть сестри, як живі… (Граб., І, 1959, 62); Руставелі заслужив славу мученика, якого терзали вороги його за обстоювання нових прогресивних ідей свого часу (Тич., III, 1957, 61); * У порівн. [Гаврило:] Прив’язали [козаки] до стовпа, як мученика, зібралась братія запорізька дивитись, як будуть чортів киями вибивати з мого тіла грішного (Корн., І, 1955, 261).

2. Канонізований церквою святий, що зазнав мук за віру. Лукія зраділа. Вона давно вже не читала житій святих, а ось у цьому книгосховищі, напевне, є книжки про всіх святих мучеників… (Донч., III, 1956. 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 833.