МОРО́ЧИТИ, чу, чиш, недок., перех., розм.

1. Завдавати клопоту (у 2 знач.). Вже старші онуки виросли й повиходили заміж, а Онися все живе, неначе за неї й смерть забула, та все морочить і своїх, і чужих, та вередує ( [.-Лев., III, 1956, 211); — Не лайтесь, бабусю, що я вас морочу! (С. Ол., Вибр., 1959, 155); // перен., рідко. Турбувати, хвилювати. На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого і разом доброго її душу морочить (Мирний, III, 1954, 221); Це питання вже кілька день морочить її, не дає спокою (Коцюб., І, 1955, 278).

2. Уводити в оману; дурити. [Михайло:] Чи ви мене справді морочите, чи на глуз піднімаєте? (Котл., II, 1953, 73); А що, як то тілько [тільки] одно марево, що так часто морочить чоловіка в безмірних пісках безводного степу? (Мирний, IV, 1955, 313); [Боженко:] Та ти все знаєш..! Чого ж ти мене морочиш? (Довж., І, 1958, 145).

$ Го́лову моро́чити: а) (собі) займатися чим-небудь клопітливим, думати над чимось складним. Кілька днів Бистрик морочив голову і не був упевнений: здійснив задум чи ні? Затаївши подих, увімкнув струм (Чорн., Красиві люди, 1961, 75); б) (кому) завдавати комусь клопоту, турбот. Вона крадькома приводила лікаря, який давав мені щось снотворне, щоб я спав і не морочив голови нікому (Ю. Янов., II, 1954, 77); в) (кому) збивати когось із пантелику; дурити. — Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз: буде фабрика? (Коцюб., II, 1955,17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 805.