МОРЕ́НИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. теп. і мин. ч. до мори́ти.

2. Виснажений, знесилений, змучений. І самому лихо, і кінь морений так насилу-насилу допхавсь додому аж опівночі (Кв.-Осн., II, 1956, 157); Радивон Ржа морений, томлений, валився з ніг (Горд., Дівчина.., 1954, 267); Зітхнув Юхим, як морений віл (Головко, II, 1957, 207).

3. спец. Який, будучи підданий морінню, набув темного кольору, твердості та міцності. Іноді з річок добувають так званий морений дуб, що набуває чорного кольору при наявності у воді солей заліза (Стол.-буд. справа, 1957, 20); При одній з коротших стін стояв величезний із мореного бука письмовий стіл (Смолич, Мир.., 1958, 81).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 802.