МОРГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. Мимоволі швидко опускати й піднімати повіки та вії. Слідчий довго чогось моргав запаленими віями (Збан., Єдина, 1959, 109); // Швидко заплющуватися й розплющуватися (про очі). Його борода тряслася, а червоні очі сльозливо моргали (Хотк., І, 1966, 159); Голова хижака з закарлюченим дзьобом звісилася вниз, і око дивиться знизу на мисливця — уважно, не моргаючи (Донч., II, 1956, 288).

◊ І о́ком (у́сом) не морга́ти (не моргну́ти) — не звертати ніякої уваги. — Цу-цу, Рябко… на-на! — гукнули, як на гвалт, А наш Рябко тобі і усом не моргав (Г.-Арт., Байки.., 1958, 53).

2. до кого, на кого, кому і без додатка. Подавати знак рухом повіки, брови. — Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? — повернувся до нього пан становий (Мирний, IV, 1955, 381); Підпора не любив жартів. Але Максима не легко було спинити. Він вже моргав до Гаврила (Коцюб., II, 1955, 53); Тася стояла збоку, знизувала плечима і моргала чоловікові (Жур., Звич. турботи, 1960, 155); // Рухаючи бровами, повіками, залицятися, кокетувати, підморгувати. Марніє Маринине лице, линяють чорні брови. Перестали молоді хлопці моргати на Марину (Н.-Лев., І, 1956, 112); [Василь:] Коли б був паскудним, не моргала б! (Кроп., II, 1958, 156).

Морга́ти брова́ми (брово́ю, ву́сом) — залицяючись, рухати бровами, вусом. Козаченько грає. Бровами моргає… (Укр.. лір. пісні.., 1958, 144).

3. перен. Нерівномірно, переривчасте світити, блимати (про предмети, що світять або світяться). Як тільки світова зірниця На небі зачала моргать. То вся Троянськая станиця Взялася мертвих зволікать (Котл., І, 1952, 272); Лампи серед навислих сутінків коридора моргали полохливо (Фр., II, 1950, 225); До села Гаїв шляхом мчала машина, раз по раз моргаючи сліпучо фарами (Цюпа, Назустріч.., 1958, 194).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 800.