МОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех. і без додатка, заст. Мовити. До часу глек,— мовляв один розумний лях, — До часу, голубе, нам глечик носить воду (Г.-Арт., Байки.., 1958, 45); Він схопився на рівні ноги.. і кинувся, не мовлячи ні слова, в байрак терновий, там і зник з очей (Л. Укр., III, 1952, 250).

Мовля́ють; Мовля́ли [ви], у знач. вставн. сл. — уживається для виділення слів, які належать не тому, хто говорить, а комусь іншому. Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового — Та сарана живе на твоєму добрі (Греб., І, 1957, 55); На цей раз приказка здалась: Що декому, мовляли, можна — другим зась (Гл., Вибр., 1951, 7); Наум хвалився людям: — Двох синів маю, та … з одного дерева і хрест, і лопата, мовляли ви… (Коцюб., І, 1955, 103).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 770.