МО́ВКНУТИ, ну, неш; мин. ч. мовк і мо́вкнув, ла, ло; недок.

1. Переставати говорити; замовкати. Всі робітники мовкнуть і хиляться, де котрий із них [підмайстрів] проходить (Фр., І, 1955, 227); Ясеня розпитувала Олега про Харків, він охоче розповідав. Іноді вони мовкли і довго німували (Голов., Тополя.., 1965, 86); // Переставати кричати (про тварин). — Бураки-ки-ки! Бура-ки-ки-ки! — верещали обоє [дітей], заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли (Коцюб., II, 1955, 313); * Образно. Серденько мовкне, серденько в’яне… (Граб., І, 1959, 124).

2. Переставати звучати, бути чутним; затихати. Мовкнуть гучнії струмки під льодами, з шумом чарівним із гір не пливуть… (У. Кравч., Вибр., 1958, 176); Вже й завіса піднялась. Мовкне в залі сміх (Мур., Піонер. слово, 1951, 22); Той крик страшний, той плач малят когось благав, просив, та порскав чергу автомат, і мовкли голоси (Гонч., Вибр., 1959, 312).

3. перен. Відходити на другий план, втрачати своє значення. Кошик з ягідками коштував аж цілих десять крейцерів, що становило половину капіталу, який вона мала. Супроти цього факту мовкли всі уподобання й жадоби посідання (Кобр., Вибр., 1954, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 770.