МИ́ЧКА, и, ж.

1. Пучок конопель або льону, підготовлений для прядіння. Оце було я гребінку візьму, прив’яжу мичку та й собі пряду (Барв., Опов.., 1902, 53); І ось прядиво готове. Мати розчісувала його гребінкою, робила мичку і надівала на великий гребінь (Минко, Моя Минківка, 1962, 57); Сокорина стругав держака до заступа, а дружина мички микала (Кочура, Родина.., 1962, 225); * У порівн. Чуб на Грицькові був скуйовджений, як на гребені мичка (Вас., І, 1959, 117).

2. перем. Пасмо волосся, що вибивається з жіночої коси; волосся, підібране й зв’язане на потилиці. Сховала [Юнона] під кибалку мичку, Щоб не світилася коса (Котл., II, 1952, 66); В хату вскочила жінка не жінка, дівка не дівка: голова непокрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку (Мирний, II, 1954, 145); Червоною хустиною вона Своє волосся русе пов’язала, Та мичка вибивається одна, Насмішкувата й нібито недбала (Рильський, Сад.., 1955, 69).

3. Жмут волосся у коней над копитом іззаду; щітка. — На передніх ногах мички білі? — Їй-бо вона! — Терешко аж зірвався на ноги (Гр., II, 1963, 249); Карий кінь під ним вигідно вирізнявся від решти з табуна пригнаних коней. Красивий баский корпус на тонких ногах з розкішною мичкою біля копит, як у гірських порід коней (Ле, Хмельницький, І, 1957, 353).

4. Ниткоподібне розгалуження кореня рослини. На коренеплодах замість загиблих внаслідок пошкодження мичок надмірно розвиваються нові (Шкідн. і хвор.. рослин, 1956, 181).

5. бот., діал. Біловус (у 2 знач.). Велика площа лук.. складається з малоцінних щільнокущових злаків — мички,.. осок та різнотрав’я (Соц. твар., 2, 1956, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 722.