МИ́РШАВЕНЬКИЙ, а, е, розм. Те саме, що ми́ршавий. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда або у миршавеньке козеня (Стор., І, 1957, 60); Молодий панок, .. щось миршавеньке, золотушне, із вишаруваною, як скло, лисиною, гидливо кривив губи (Вас., І, 1959, 316); Його опуклі губи, над якими поп’явся сірий миршавенький пушок, випиналися так, мов хотіли когось поцілувати (Добр., Ол. солдатики, 1961, 38); — Добряче у них просо, — з виглядом справжнього знавця проказав Валерій. — А у нас миршавеньке, погано землю обробили і не пропололи як слід (Коп., Земля.., 1957, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 715.