МЕТЕ́ЛИЦЯ, і, ж.

1. Сильний вітер із снігом; заметіль, хуртовина. Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон Сніг горбами наросте (Щог., Поезії, 1958, 187); Свистіла, співала й плакала метелиця і на горбах над Дніпром замітала молодий сад (Донч., VI, 1957, 375); * Образно. В саду день і ніч — золота метелиця, день і ніч стоїть тихий шелест сухого листу (Вас., II, 1959, 549); * У порівн. Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві (Л. Укр., III, 1952, 215).

2. Народний танець (український, російський, білоруський), виконуваний у швидкому темпі, з частими змінами фігур та обертаннями. Кобзар вшкварив, а козаки — Аж Хортиця гнеться — Метелиці та гопака гуртом оддирають (Шевч., І, 1951, 78); Молодиця чи дівка в новій запасці, в незастебнутій сірій свиті, пританцьовуючи, оступалася перед Панчохою, що навприсядки одколював коліна метелиці (Ле, Наливайко, 1957, 236); // Музика до цього танцю. От, як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли (Г.-Арт., Байки.., 1958, 152); Коли Микола [гармоніст] звів польку на хвацьку метелицю, вона вже сама легко і невимушено, з вогником метнулася колом (Баш, Надія, 1960, 75).

3. діал. Вертіж. Овечку одну метелиця напала (Барв., Опов.., 1902, 202).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 688.