МАРЮ́КА, и, ж. Збільш. до мара́ 2. Боявся [капітан] станути, зупинитися на хвилинку, немов там за ним гналася якась марюка (Фр., VI, 1951, 426); * У порівн. [Молодиця:] Тьфу ти, нечиста сила! Злякав [Сербин] — насилу на ногах вдержалась; тиняється скрізь якоюсь марюкою та людей полоха (Вас., III, 1960, 25); Горобець знайшов собі найкраще місце: він поліз у піч. Вимазавшись сажею, він визирнув потім брудний, як марюка (Мик., II, 1957, 444).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 635.