МАНА́ТТЯ, я, с., збірн.

1. розм. Те саме, що мана́тки. Одної ночі він забрав своє манаття, прихопив дещо й з війтовського і щез (Фр., IV, 1950, 45); Буржуазія з цілого міста [Одеси] стікалася до порту, тягла за собою своє манаття і билася за місце на пароплавах (Смолич, V, 1959, 783).

2. зневажл. Поганий одяг; лахміття. Батько неласкаво прийняв сина за одяг. — Що то у тебе за таке манаття? (Мирний, IV, 1955, 183); У Маланки, захована навіть була в комірчині, під старим манаттям, пляшка горілки (Коцюб., II, 1955, 31); — Прибери к бісу своє манаття! — крикнула Варка, шпурляючи ногою Гащин платок (Л. Янов., І, 1959, 248).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 616.