ЛІ́ТЕРА, и, ж.

1. Письмовий знак, що позначає звук або сполучення звуків мови; буква. — І хто сю грамоту видумав, хто сі літери вигадав? .. Літеру до літери приложи — слово виходе [виходить]… (Мирний, IV, 1955, 80); Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з них і слова читати (Гр., II, 1963, 407); І так чітко [виднілись] на білій хустині темні літери: В і С (Сос., І, 1957, 96); * Образно. Національні герої та народні месники України в наше духовне життя входили спочатку через фольклор, потім через художню літературу і вже тільки після цього їхні імена вписалися золотими літерами в історію (Літ. Укр., 22.Х 1965, 3); // Металевий брусочок з випуклим зображенням цього знака, що вживається для друкарського набору. Зимно-холодний метал наче вислизає з рук, не хоче кластися літера до літери (Еллан, II, 1958, 43).

2. чого, перен. Суто формальне значення чого-небудь.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 528.