ЛЮ́БО, присл. Приємно, гарно. Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок (Кв.-Осн., II, 1956, 335); Сонце.. любо світило і обдавало їх своїм світом (Мирний, І, 1954, 166); Як він любо говорить! (Речм., Твій побратим, 1962, 99); // у знач. присудк. сл. У хаті в нас любо, мило! (Вовчок, І, 1955, 238); Мені так любо, любо стало. Неначе в бога (Шевч., II, 1963, 38); Жалко і весело! сльози і сміх! Зелено, любо, і сіється сніг… (Олесь, Вибр., 1958, 209); Матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий (Головко, II, 1957, 210); // Ласкаво, з любов’ю. Дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує! (Вовчок, І, 1955, 144); Не дві ночі карі очі Любо цілувала (Шевч., І, 1963, 22); Дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві (Л. Янов., І, 1959, 31).

Лю́бо-до́рого; Лю́бо-ми́ло — дуже, надзвичайно добре. Б’є він ворога — Любо-дорого, Визволяє з неволі свій край (Піде., Загули.., 1960, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 564.