ЛУЧИ́НА, и, ж. Довга тонка тріска. Чужая робота — то ж моя сухота; Дрова да лучина, невірна дружина (Чуб., V, 1874, 927); Під припічком заходить [Мар’ян] дрова і лучину: їх перед самим від’їздом по-господарськи приготувала Фросина для нової хазяйки (Стельмах, І, 1962, 178); // Така тріска як джерело світла. Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… (Мирний, І, 1949, 220); На Поволжі основним джерелом світла була лучина (Цюпа, Україна.., 1960, 96); * Образно. Вона [пісня] огнистая лучина, Що жару в серця долива (Фр., XIII, 1954, 92).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 559.