Про УКРЛІТ.ORG

лучатися

ЛУЧА́ТИСЯ, а́ється, недок., ЛУЧИ́ТИСЯ, чи́ться, док., діал.

1. з ким, кому і без додатка. Траплятися (про яку-небудь подію, пригоду). Лучалось інколи, прибіжить у село судейський панич, та хоч би й сам комісар, то дід так і лізе йому у вічі, як оса (Стор., І, 1957, 157); Серйозні теж лучалися романи (Рильський, II, 1956, 38); В ту пору лучилася Демидову незвичайно прикра пригода (Мак., Вибр., 1954, 74); // тільки док. Статися. Лучилася страшна буря, заторохкотіло небо громами (Мур., Бук. повість, 1959, 121); // безос., із сполучником щ о. Не раз лучалося, що котрий-небудь арештант піддобрився д’ньому [до нього], зискав [здобув] його ласку (Фр., IV, 1950, 480); Лучилося на його біду, що якраз на той час нарвався інспектор (Вас., І, 1959, 143).

2. безос., з інфін., кому і без додатка. Випадати (у 3 знач.). Вона все рвалася як не до одної праці, то до іншої, то їй лучалося лиш дуже рідко забігати на яку там балаканку (Коб., II, 1956, 57); Кому лучалось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусив завважити на гулянні за паном статного козака (Свидн., Люборацькі, 1955, 45); Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем (Фр., І, 1955, 49); Не плюй в колодязь: лучиться води напиться (Номис, 1864, № 4478).

3. кому і без додатка. Потрапляти на очі. Цариця Катерина нашим Дніпром пливла.. А котре село лучиться над Дніпром, то все своїм генералам дарувала (Ю. Янов., І, 1958, 230); // Випадково бути наявним. Коли б лучилося гарне місце хоч і за сто верстов од вас, то я не думаючи поїхала б туди (Л. Янов., І, 1959, 230).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 559.

вгору