ЛУЦИ́ПЕР, ЛЮЦИ́ПЕР, а, ч. Те саме, що біс1. [Романюк:] Не можу ж я тебе при всіх назвати київською відьмою з Лисої гори, чортом в спідниці, дочкою диявола, свахою самого люципера… (Корн., II, 1955, 269); На дітей своїх не глянув Луципер проклятий! (Шевч., І, 1951., 366); Хто перед лицем людства — наважиться боронити вас, люциперів фашистського пекла? (Смолич, Після війни, 1947, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 559.