ЛУНА́, и, ж.

1. Відбиття звукових коливань від перешкоди, коли вони сприймаються роздільно від первісних коливань. Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм (Шевч., І, 1951, 6); Він голосно й протяжно загукав, оглядаючись: — Ого-го-го-го-о!.. Луна пішла тайгою (Довж., І, 1958, 124); * Образно. [Курінний:].А я урожаєм на весь район вжарю, аж луна по області піде… (Зар., Антеї, 1962, 83); * У порівн. По селу луною розкотилася вістка (Коцюб., І, 1955, 273); // перен. Те, що доноситься здалеку; відгомін (у 2 знач.). В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмови (Л. Укр., І, 1951, 97); Пісню душевну співає Сосюра, Аж до Джамбула доходить луна (Літ. газ., 16.XII 1948, 3); // чого, перен. Про те, що є відгуком на що-небудь. Побачиш ти [читачу] в пісні моїй Луну своїх власних надій… (Рильський, І,1960, 143).

2. перен., розм. Те саме, що сла́ва. У колгоспі машина молотить — луна по всьому світу котить (Укр.. присл.., 1955, 366); Робила як могла, щоб таки добра луна дійшла до того, кого мені треба (Барв., Опов.., 1902, 271).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 555.