ЛИШЕ́1, ЛИШ, част.
1. обмежувальна. Уживається для виділення, обмеження у знач. тільки, виключно. Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза (Коцюб., І, 1955, 377); Лише мох вкриває собою оте віковічне, ніким не займане каміння (Шиян, Переможці, 1950, 5); Про свою зовнішність спочатку лиш догадувалася [Люба], а з роками й переконалася, що в цьому на батьків скаржитися не мала за що (Ле, Міжгір’я, 1953, 23); // Уживається у знач. тільки-но. І гадці собі не мають [Іван з Аницею], що сьогодні лиш раз їли (Март., Тв., 1954, 35); — Що одинаку́ — справжня біда, то для гурту крапля лише (Крот., Сини.., 1948, 74); // Уживається у знач. всього, тільки. Маю ще лиш на 2 обіди в кишені, а тютюну нема (Коцюб., III, 1956, 163).
2. підсил., спонук. Уживається при дієсловах звичайно наказ. сп. та присудк. сл. ну (ану), бо. Ану лиш швидше убирайся, З Дидоною не женихайся, Зевес поход тобі сказав (Котл., І, 1952, 81); А глянь лиш гарно кругом себе, — І раю кращого не треба! (Шевч., II, 1953, 95); // Уживається з дієсловами звичайно наказ. сп. для застереження. — Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! — сказав, одходячи, Василь (Мирний, IV, 1955, 22); — Гляди лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? (Кв.-Осн., II, 1956, 37).
Ну (ану́, ану́те, ке) лиш — спонукання до дії. — Ну лиш у хрещика або в короля! (Вовчок, І, 1955, 60); — Ану лиш не роздягайся. Підеш із Лукичем (Головко, II, 1957, 383); Як його звати — Лінуюсь сказати, Ануте лиш ви! (Гл., Вибр., 1951, 214); — Хоч вітать козаків Як гостей — вояків, — Ке лиш бочку вина дорогого (Граб., І, 1959, 298).
ЛИШЕ́2, ЛИШ, спол.
1. обмежувальний. Уживається у знач. тільки. Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш на власних терезах мішечок кожний зважу (Л. Укр., І, 1951, 276); Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко цікавився не лише образотворчим мистецтвом, а й розвитком науки (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 491); // обмежувально-протиставний. Уживається у знач. один тільки; самий тільки. З високих круч луна орлиний клекіт, Лиш тихі води все стоять мовчазно (Л. Укр., І, 1951, 133); Нема йому відпустки і спочинку. Лише — неспокій, пошуки і риск (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 104); // обмежувально-протиставний. Уживається у знач. тільки-но і тільки. Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю… (Коцюб., І, 1955, 43); Тут традицій — стільки криється! Лиш торкни ти їх, збуди! Гнів Шевченка пломеніється, Чернишевського сліди… (Тич., II, 1957, 130).
Лише́ б; Лиш би — аби тільки. Нехай хоч гірше, лиш би інше! (Фр., X, 1954, 295).
2. часовий. Уживається звичайно з присл. тільки для поєднання підрядного речення на означення дії, яка щойно відбулась, з головним реченням. Тітка кришила буряк і лише постерегла, що Гнат прокинувся, голосно заторохтіла грубим голосом (Коцюб., І, 1955, 32); Лиш Данило щез в тумані, Аж із-за горбочка Йде дівчина молодая (Рудан., Тв., 1959, 78); Ранком, лиш тільки забринів день, хлопці вже сиділи разом, поглядаючи тривожними очима на двері (Мик., II, 1957, 262).
Лише́ (лиш) що, діал. — тільки що, щойно. Він поповз до другої [хати]. Там лише що помер остатній живий чоловік (Фр., VIII, 1952, 334); Ско́ро лише́ (лиш) — як тільки. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем (Коцюб., III, 1956, 7).
3. умовний. Уживається для поєднання речень, у яких ідеться про дію в головному реченні як умову для здійснення дії підрядного речення. — Я вже вам буду бавити маленького Андрійка, буду йому за няньку, лише звезіть наш хліб та складіть у стодолу! (Коцюб., І, 1955, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 504.