ЛИ́ЧИТИ, ить, недок.

1. кому, чому. Гармонувати з зовнішністю; бути до лиця. [Пані:] Ніяк не личить оте чернече убрання веселій панні Ромці (Вас., III, 1960, 477); Коли вийшов на сцену Василь, Яринка відразу його впізнала. Хлопцеві страшенно личили приклеєні молоді чорні вуса (Донч., IV, 1957, 178).

2. кому, чому і без додатка. Відповідати установленим правилам, звичаям, певному становищу і т. ін. Ми б хотіли тут в сій справі Скілька слів до вас сказати, Та співцям співати личить, Отже, ми почнем співати (Л. Укр., І, 1951, 376); Говорив [Діденко] небагато — багатомовність, звичайно, зараз не личила йому (Головко, II, 1957, 486)

◊ Як ли́чить — добре, достойно і т. ін. Від ранку й до ранку — стук, грюк, хлюпанина.. Треба як личить стрінути дорогих гостей! (Мирний, III, 1954, 255).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 502.