ЛИК¹, у, ч.

1. заст. Обличчя, а також його зображення (звичайно на іконах). Обіч громадяться, мчаться в безвихідь Тіні прадавніх століть. Ось вони — Герцоги, лорди, дільці, фабіанці, Ликів заверчений калейдоскоп (Бажан, Роки, 1957, 204); Засмажені, мужні обличчя [козаків], обернені до ликів святих [у церкві], визирають під променем ласкавого, тремтячого світу вже менше суворо (Стар., Облога.., 1961, 6); У вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якісь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів (Тулуб, Людолови, І, 1957, 125).

2. перен. Зовнішній вигляд, видима поверхня чого-небудь. Осінь іще не показувала свого лику, але її дихання, суворе й холодне, уже почувалося в посвіжілому повітрі (Вас., II, 1959, 506); Співай [пісне] йому [народові], що мінить лик землі, Що справедливості несе закони (Рильський, III, 1961, 247).

◊ Взя́ти на се́бе лик див. взя́ти.

ЛИК², у, ч., церк. Зібрання, сонм (ангелів, святих і т. ін.). Останнім часом переговори про прилучення Софії Фальцфейн до лику святих дещо зайшли в тупик (Гончар, Таврія, 1952, 132).

ЛИК³, а, ч., діал. Ковток (див. ковто́к¹ 1). Пили пиво двома склянками. Кожний тягнув один лик, доливав склянку, щоби була повна, й подавав сусідові (Март., Тв., 1954, 116).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 484.