ЛА́ДО, а, ч., ж. і с., нар.-поет. Пестлива назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий. — Вітрило-вітре мій єдиний. Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої. На князя, ладо моє миле. Ти ханові метаєш стріли? (Шевч., II, 1953, 336); — Не бійся, ладо моє. Нікуди я від тебе не піду (Міщ., Сіверяни, 1961,161); * Образно. Дніпре, ой Дніпре, ладо моє, Йду по твоїй я [греблі ] (Турч., Земле моя.., 1961, 24).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 435.