КІЛО́К, лка́, ч.

1. Груба палиця (іноді — жердина), загострена з одного кінця; паля, гострокіл. Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів (Н.-Лев., II, 1956, 168); В березі на високих кілках звисав довгий, густий невід (Десняк, Десну.., 1949, 221).

◊ Вби́ти (заби́ти) оси́ковий кіло́к — покінчити з чим-небудь, остаточно знешкодити щось; Кілко́м стоя́ти (ста́ти) — стояти прямо, утративши здатність рухатися.— Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі,— язик у роті кілком став! — бубонів Пищимуха (Мирний, IV, 1955, 371); Кілко́м стоя́ти (ста́ти) в го́рлі: а) застрявати в горлі (про несмачну їжу); б) остогидіти.— Вже мені ті його вірші кілком в горлі стоять! (Фр., III, 1950, 370); Хоч кіло́к на голові́ теши́ див. голова́.

2. Дерев’яний стрижень, закріплений у чому-небудь для вішання одягу тощо; вішалка (у 1 знач.). Він почепив на кілок шапку, роздягся й закинув на жердку свиту (Коцюб., І, 1955, 28); Я ввійшла в хату, побачила на кілку його гімнастерку, на стіні дробовик (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 120); * У порівн. Як дома, то до півдня буде [панночка] вбиратись, та начіпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсім не треба, як на кілок у коморі (Вовчок, І, 1955, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 160.