КУ́ТИЙ1, а, е, діал. Дієпр. пас. мин. ч. до ку́ти. Видзвонює кінь копитами, сталлю кутими та підбитими (Голов., Близьке.., 1948, 113); Я бачу шаблю, сріблом куту (Забашта, Вибр., 1958, 99); * Образно. Але знайшлись і куті з криці груди, З яких біда кресала лиш вогонь (Стар., Вибр., 1959, 19).
КУ́ТИЙ2, а, е.
1. Зробл. із металу куванням (див. кува́ння1). Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли (Шевч., II, 1953, 332); Паші кулі й шаблі куті ворога сікли (Гонч., Вибр., 1959, 179); * Образно. І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ нести сюди (Мал., Листи.., 1961, 17).
◊ Ку́те срі́бло — не лите срібло. Па низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв (Тулуб, Людолови, II, 1957, 244).
2. Оббитий листами металу (про двері). В Копичинцях, браття, стріляють людей За те, що.. в арешт ся наперли, Немовбито всі ми без кутих дверей, Без замків рабами не вмерли (Фр., XI, 1952, 392); Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх (Гончар, III, 1959, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 418.