КУСА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок.

1. Мати звичку (схильність) кусати (у 1 знач.). [Писар:] Здрастуйте, Ганна Степанівна, я вже тепер і підсту питись до вас боюся. [Галя:] Чого ж? підступайте безпечно, я не кусаюсь (Сам., II, 1958, 145); — Ото, дурню, не лови. Знай, що шмелі кусаються (Мирний, І, 1954, 179); — Оце так! — вихопилось у Мар’яна Поляруша. — Гадюки в усьому світі кусаються (Стельмах, І, 1962, 200); // перен. Завдавати болю, образи; уражати. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі (Коцюб., II, 1955, 37).

2. Кусати один одного. Там вороги всі так змішались, Стіснились, що уже кусались (Котл., І, 1952, 288); Вони [циган і циганка] налітали одно на одного, бились грудьми, як роз’юшені півні, кусались і дряпались, як коти (Коцюб., І, 1955, 374).

3. тільки 3 ос., перен., жарт. Коштувати надто дорого. — Ой хліб тепер кусається! Повіриш, у нас було колись стоги стоять, а сей год — три засторонкив клуні: хоч їж, хоч дивись!.. (Кос., Новели, 1962, 66); // Бути недосяжним (про гроші). Та щоб купити корову, не вистачало ще добрих сорок карбованців, а то й більше. Такі гроші кусалися. Вони були недосяжні (Донч., III, 1956, 92).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 415.