КУМЕ́ЦЬ, мця́, ч. Пестл. до кум¹.— Прийде кумець на обідець, а ложки не буде (Номис, 1864, № 11899); — Пора їхать! пора! — каже гість, як проспівали і сльози обтерли. — Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку, — просить паніматка (Свидн., Люборапькі, 1955, 41).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 398.