КУЛЬМІНАЦІ́ЙНИЙ, а, е. Прикм. до кульміна́ція 2; // Який є кульмінацією. Голос Владка не дійшов іще до кульмінаційного пункту своєї шкали (Фр., VI, 1951, 276); Зламаний олівець, певно, був тією кульмінаційною точкою, з якої одразу почало спадати його гостре нервове збудження (Кучер, Трудна любов, 1960, 381); Скупими мазками подає письменник кульмінаційний момент мініатюри, створюючи колоритний, суворо правдивий епізод з дитячого життя (Рад. літ-во, 2, 1958, 31).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 393.