КУЛЬГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. Шкандибати, маючи укорочену або хвору ногу. Ходжу я без апарата добре, однак все з палкою, інакше кульгаю дуже (Л. Укр., V, 1956, 282); Біла візникова кобила помітно кульгала (Коцюб., II, 1955, 375); Ондечки заєць повертається з озимини в ці кущі і все кульгає (Коп., Як вони.., 1961, 169).

2. Ледве йти; шкандибати. Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху дві довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду (Вас., II, 1959, 157).

3. перен., розм. Бути в незадовільному стані, мати недоліки. Дарма, що наука на кафедрах тоді [в старому університеті] кульгала або дрімала. Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй щирим серцем (Н.-Лев., І, 1956, 182); Та з ними [людьми] весело, і сором перед ними. Коли у віршеві кульгають бідні рими (Рильський, І, 1960, 253); Завод кульгає не тому, що має якусь органічну хибу, а просто тут [на заводі] не знають усіх його можливостей, не дають йому стати на ноги, випростатися, вільно йти вперед (Шовк., Інженери, 1956, 76).

◊ Кульга́ти на оби́дві ноги́ — мати багато недоліків (про справу, роботу і т. ін.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 393.