КУКУРІ́КАТИ, кукурі́каю, кукурі́каєш і рідко кукурі́чу, кукурі́чеш, недок.

1. Видавати звуки «кукуріку» (про півня). А ну вставай, чоловіче, третій півень кукуріче (Укр.. присл.., 1955, 103); Вражий півень, як живий — тільки не дзюбне! Прокинусь — в уха кукурікає (Вовчок, VI, 1956, 293); Кукурікає півень, злетівши на паркан, нагадуючи людям, що пора вставати (Минко, Повна чаша, 1950, 50).

2. перен., розм. Не маючи іншого виходу, перебувати десь, очікуючи кращих обставин, умов. Одного разу вівчарками зацькував [Густав Софію], на кам’яну бабу загнав — мусила з годину там кукурікати… (Гончар, Таврія, 1952, 328); Рольф за давньою звичкою мерщій поставив носок чобота у щілинку між дверима й порогом. А то ще роздумає й хряпне дверима перед самісіньким носом. Кукурікай тоді (Загреб., Європа 45, 1959 231

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 388.